Ukrainian Man in New York

Dredg

dredg, music, review

Два дні музичного екстазу. Тепер ця група буде змагатися за найкращий концерт року за моїм суб’єктивним рейтингом. Я маю на увазі групу Dredg. Вони відіграли в Нью-Йорку два концерти з програмою двох альбомів: El Cielo (2002), з якого саме і почалося знайомство з ними, та Catch without arms (2005).

Зараз я вже і не згадаю, що мене вперше спонукало їх послухати. Але це був період, коли я завантажував музику через dial-up інтернет, залишаючи комп’ютер на ніч, щоб вранці послухати нову для мене музику. Тоді кожен такий альбом був особливим. Зараз, коли альбом можна завантажити за кілька хвилин, цінність музики зменшилася. Часто я навіть не знаю назви треків.

Сам концерт відбувався у Bowery Ballroom, що знаходиться у Чайнатауні. Цей концертний майданчик був збудований у 1929 році і простояв порожнім до кінця Другої світової війни, де згодом розташовувалися різноманітні магазини. Лише у 1997 році його перетворили на концертний майданчик.

Знаючи вже нью-йоркські особливості, я не дуже поспішав - перспектива стояти кілька годин, чекаючи на Dredg, мене не приваблювала. Я прийшов через годину від заявленого початку концерту, потрапив на пару треків групи The Big Sleep, що була на розігріві. Після неї не було паузи на пиво, як зазвичай роблять. Попередня група зібрала інструменти і на сцену одразу вийшли музиканти Dredg і почали підключення та налаштування інструментів.

Хочу зазначити, що мені дуже важко сприймати живу музику на слух. Якщо я прийшов на концерт, мені важливо бачити музикантів - те, як вони грають, які емоції у них обличчях. Саме тому я не люблю великі майданчики або фестивальний формат. Цього разу я дуже вдало встав - я одразу пішов на балкон і там знайшов місце майже навпроти сцени. Оскільки клуб невеликого розміру, то звідти був чудовий огляд. Можна сказати, що це був ідеальний концерт. Гарний звук, чудовий гурт та відсутність тютюнового диму. Хоча, помітив тенденцію - на концертах часто чутно запах трави - невдовзі після того, як на сцену виходить хедлайнер. Схоже, дехто любить сприймати музику “під допінгом”.

Також ознакою хорошого концерту є мурашки по шкірі. Вони у мене були під час обох виступів. Але це і не дивно. Адже вони грали свої старі альбоми, які на мою думку, є найсильнішими у їхній творчості.

Також на сцені був не один соліст, а двоє. Ударник Dino Capabello так грав, що забирав на себе всю увагу. Я відмітив його ще тоді, коли завантажував музичні відео, але вживу це було набагато крутіше. Я просто не міг відвести від нього очей. Таке ж задоволення я отримував від спостерігання за ударником гурту A Perfect Circle. Чесно кажучи, я навіть сам хочу навчитися грати на ударних під впливом такої гри. Ламаність ритмів, паузи, палички, які просто вилітали у нього з рук, неймовірний драйв. До того ж Dino поєднував гру на ударних з грою на клавішних.

Перший концерт я слухав на одному диханні - я був щасливий від того, що я стояв там і знав кожну мелодію, кожен хід у піснях.

Саме від вокаліста Dredg я навчився фразі “Thank you for your ears”.

В перший день зі сцени прозвучав жарт: “наступна пісня буде з альбому El Cielo” (що і так було очевидно, оскільки саме його вони грали. Наступного дня вони сказали той самий жарт про альбом Catch without arms і додали “Ви могли чути цей жарт, якщо ви були учора на концерті. Я бачу знайомі обличчя у залі. Дякую, що прийшли на обидва концерти. Правда, це дискримінація інших альбомів…”

В кінці вони зіграли пару пісень з інших альбомів та пішли зі сцени. Не дивлячись на те, що люди чекали на біс, вони не вийшли. Мене це здивувало. Адже це правила гри. Але, як виявилося, вони ніколи не грають на біс.

Я їхав додому на метро, у вухах стояв приємний шум після концерту…

Можливо, не слід було ходити на другий концерт. Два концерти це забагато, як для слухачів, так і для групи. Цього разу я прийшов навіть пізніше, ніж минулого разу, потрапив на останні акорди групи розігріву. Так само я зайняв позицію на балконі в очікуванні на початок виступу.

Він почався з Ode to the Sun, від якої пішли мурашки по шкірі. Але, як виявилося, гарний початок не запорука ідеального концерту. Першою ластівкою стала електронна підкладка, яка звучала з семплера. В треці Zebraskin ударник грав на клавішних, але семплерні ударні чомусь звучали дуже тихо - не було попереднього драйву, за рахунок чого цілісність виступу для мене була порушена. Потім на треці “Planting Seeds” у басиста щось сталося з бас гітарою, він на нервах пішов зі сцени. Музиканти грали трек без баса - що негативно вплинуло на звучання. Згодом він таки повернувся, взяв бас гітару попередньої групи, але відчувалося, що це вже був геть інший інструмент - він не так ідеально вписувався в загальний мікс. Просто після попереднього концерту, цей прозвучав слабкіше. Саме тому я і казав, що варто було вже не йти - тоді б у мене залишилися лише приємні спогади.

Загалом за рік перебування у Нью-Йорку я сходив на багато концертів моїх улюблених гуртів. Вже заради цього варто було переїхати. Рік тому у Данії я розмовляв зі своїм менеджером. Він сказав, що він вже не ходить на концерти, йому не цікаво. Набагто цікавіше йому було ходити молодим, коли якась не дуже відома група Red Hot Chilly Peppers виступала на розігріві у Moby. Я радий, що мені і досі приємно ходити на концерти, що я щось відчуваю, коли група виходить на сцену та починає грати, коли між групою та слухачем відбувається певний інтимний акт…

Для ознайомлення раджу подивитися відео Bug Eyes: <div class="embed-video-container"><iframe src="http://www.youtube.com/embed/JQz_WjTn68U "></iframe></div>

Та живу версію Same Ol’ Road: <div class="embed-video-container"><iframe src="http://www.youtube.com/embed/yvhN0csy1Qw "></iframe></div>

Коментарі